Відомий український письменник Іван Багряний (1906-1963) у своїй п’єсі “Генерал” описав, яким буде у майбутньому. На його думку, у 2041 році Київ буде столицею вільної України, де панують справедливість і людська гідність. 

Багряний у своєму творі змалював Київ без цензури, концтаборів і репресій, які були притаманні радянському режиму. Він мріяв про столицю, де кожна людина мала б право на свободу думки та вираження, де не існувало б жорстоких обмежень і переслідувань. Київ 2041 року для нього став символом епохи всесвітньої справедливості, що принесла радість і надію після темних часів.

Описуючи своє бачення столиці, Багряний зазначав, що це місто буде сонячним і теплим, відображаючи не лише атмосферу свободи, а й світлі перспективи для кожного громадянина. У його уявленні Київ — це серце вільної країни, де людська гідність та права стоять на першому місці, а суспільство живе в гармонії, без страху та жорстокості.

Видатний письменник, який змушений був емігрувати через репресії радянської влади, у своїй п’єсі також вбачав столицю, де відсутні будь-які форми тиранії, інквізиції та соціальної ізоляції. У його уяві Київ майбутнього став місцем, де панує не лише політична, а й моральна свобода — свобода дихати, думати, жити і говорити.

П’єса “Генерал”, уривок:

ЗСУ запекло нищать російських окупантів: щоб підтримати їх можна перерахувати пожертви у фонди «Повернись живим» та «Сталеві крила». Стань частиною історії та захисти Україну, приєднуйтесь до 3 ОШБр. 🇺🇦

“Приснився мені неймовірний сон: 2041 рік … Київ … Сонячний Київ — серце сонячної, свобідної і, нарешті, радісної моєї Країни… Це буцімто вже настала нарешті ЕПОХА всесвітньої справедливості, що зійшла, як сонячний ранок після жаскої, макабричної ночі минулого. ЕПОХА шанування людської гідності і людського права — дихати, жити, думати і одверто говорити… Епоха культу матері і дитяти… Епоха торжества людського щирого серця, вільного, незтероризованого, не зганьбленого, не підгорненого ні під чий брудний чобіт…

… І вже нібито немає ніякої цензури ані на мисль, ані на почуття; вже немає жандармів, ані посіпак, ані концтаборів, немає репатріації, інквізиції, ізоляції, немає провокаторів, ані донощиків, ні тих, що б’ють письменників і поетів по голові і затикають уста ганчіркою… Все те ніби щезло назавжди, — провалилось туди, звідки було й прийшло, — у пекло…”.